Повертаючись від свекрухи, Лариса побачила світло в порожній квартирі

— Щоб не надто розслаблявся.

Поцілувавши чоловіка в щоку, Лара взяла сумки, дбайливо зібрані свекрухою, й вирушила до станції.

Колись вони з Максом постійно добиралися до Світлани Петрівни електричкою — ще до того, як він купив машину. Відтоді минуло стільки років, що Лара не відривалася від вікна. Уздовж залізниці виросли нові дачні селища, з’явилися незнайомі будівлі, якісь підприємства. Вона намагалася пригадати, що стояло тут раніше, порівнювала старий краєвид із нинішнім і так захопилася, що ледь не пропустила свою зупинку.

Назва зупинки вже пролунала в оголошенні, й Лара схаменулася: ще трохи — і довелося б їхати далі. Вона схопила сумки й поквапилася до виходу. Недільного вечора електричка була набита людьми, які поверталися з дач і заміського відпочинку. До тамбура Лара дісталася, коли двері вже почали зачинятися, і їй довелося проштовхуватися разом з усіма, щоб устигнути на перон.

— Уф! Оце замріялася, як дівчисько. Ще трохи — і довелося б потім їхати автобусом через пів міста.

Поки вона йшла додому, сутеніло. У вікнах спалахувало світло, на вулиці — ліхтарі. Лара милувалася літнім містом: сутінки приховували пил, а світло ліхтарів, пробиваючись крізь листя, вимальовувало на асфальті химерні тіні. Ці вогники в будинках здавалися їй особливо затишними — за кожним могла бути сімейна вечеря або очікування близької людини.

Біля будинку вона за звичкою підвела голову до своїх вікон — так само дивилася на них, повертаючись із роботи. Світло у квартирі згасло просто в неї на очах.

Макс, мабуть, вийшов із кімнати й вимкнув світло. Але який Макс? Він же залишився в матері. Лара зупинилася, не розуміючи, що побачила. Може, їй примарилося? Проте у квартирі явно хтось був. Ніку чекали лише через два дні. Звісно, донька могла прилетіти раніше, але чому тоді прийшла до батьків, а не до себе? Або все-таки Максим випередив її машиною й вирішив улаштувати сюрприз?

Вирішивши, що так воно і є, Лара кивнула сама собі й відчинила двері під’їзду. Зараз спитає, чому він раптом поїхав раніше. І чому, раз уже зібрався додому, не зустрів її на станції, не допоміг із важкими сумками.

Лише в ліфтовому холі Лара подумала про грабіжників. Вона ж сама йшла назустріч незнайомцям — чи не нерозсудливо це? Може, викликати поліцію? Але навіщо грабіжникам вмикати у квартирі світло? Одна думка здавалася безглуздішою за іншу. На табло ліфта горів шостий поверх — той самий, де була їхня квартира.

Лара вирішила зачекати й подивитися, хто вийде. Поставила сумки біля стіни, сама відступила вбік. Навіть якщо це злодії, навряд чи вони знають господарів квартири в обличчя.

За кілька секунд ліфт відчинився, випустивши молоденьку дівчину й дорослого чоловіка.

— Тітко Ларо!

Вона не озвалася. Спершу її наче зупинив запах тих самих парфумів, який раніше ввижався їй удома. Потім Лара розгледіла чоловіка поруч із дівчиною й упізнала його. Він погладшав, обличчя стало одутлим, біля очей залягли зморшки, але колишнє густе волосся та погляд не дозволяли помилитися.

— Денисе… — вимовила приголомшена Лара.

Він трохи зніяковів. Вдивлявся в неї, наче ще не міг зрозуміти, звідки її знає, і поступово впізнавав.

— Так… Ми ж знайомі. Ще тоді, замолоду… Лариса?

— Вона сама, — кивнула жінка й звернулася до його супутниці: — Здрастуй, Ірино. Твоя мама розповідала Світлані Петрівні, ніби ти третій день у кімнаті ридаєш за коханим, який тебе покинув. За цим? — Вона вказала на Дениса.

— Вибачте, нам ніколи.

Дівчина підхопила супутника й спробувала провести його повз Лару, яка заступала вихід. Але та вже не сумнівалася, з якої квартири вони спустилися: надто багато всього збіглося.

— Обоє зупинилися! — Голос Лари став командирським. — Повернетеся й розкажете, що робили в нас удома. Інакше телефоную в поліцію.

— Ларисо, будь ласка, обійдімося без поліції, — Денис примирливо підняв руки. — Ми пояснимо. Правда ж, Ірочко? Принаймні постараємося.

— Сподіваюся, дурниць не накоїш, — сказала Галина доньці перед її від’їздом до міста.

— Ти про що, мамо?

— Доля сама тобі ключі вручила. Не скористатися — дурепою треба бути. Може, дитину від нього понесеш, тоді твоєму старичкові вже нікуди буде діватися.

— Обійдуся без порад, — зло відповіла Ірина, забрала сумки й попрямувала до машини…