Прибиральницю попросили виступити на концерті після парі з інвестором

— А мені що робити, сину? — нарешті перервав він виклад планів. — Справи в мене більше не буде. Як ти уявляєш моє життя? Купити вудку й податися на берег?

— За комп’ютером тобі ніхто сидіти не забороняє, — знизав плечима Максим. — Пиши скільки хочеш і що хочеш: програми, спогади про те, як починалася інформатика. Між іншим, вудка — теж непогана думка. Вигляд у тебе нездоровий, треба частіше бувати на свіжому повітрі. Гаразд, обміркуй усе, що я запропонував, і зі згодою не зволікай. Добре? Ти ж згоден? А мені час, справ по горло.

— Максиме, зачекай. Ми ж із тобою вже зовсім не розмовляємо. Ти весь час поспішаєш, кудись біжиш… Я розумію, турбот вистачає. Але коли ми востаннє говорили по душах? Я ж навіть не знаю, як ти живеш.

— По душах? Ну, тату, ти ще запропонуй разом музику послухати, — озвався Максим із незвичною для нього розгубленістю. — Які зараз розмови, якщо в мене за пів години переговори? Важливі, між іншим. Та й новин, про які ти не знаєш, у мене немає. Живу нормально. У мене все нормально… Слухай! — Він ляснув долонею по лобі. — Тобі, може, гроші потрібні?

— Знову гроші, — зітхнув Павло. — У тебе, схоже, й думок інших не лишилося. Справи, заробітки… Є ж у житті щось іще. Через два дні річниця мамчиної смерті. Ти хоч пам’ятаєш? З усього видно, що ні. Не можна так, Максиме. Ти зовсім зачерствів. Давай цього разу разом до неї з’їздимо, удвох. Ти ж уже понад рік у мами не був.

— Післязавтра не вийде, я буду у відрядженні, — поспішив відповісти Максим. — Тату, ну ми ж це вже сто разів обговорювали! Не терплю я цих дурнуватих звичаїв: відзначати якісь умовні річниці, їздити на кладовище без кінця. Я пам’ятаю маму й без поїздок, ти знаєш. За могилою доглядають, я спеціально плачу людині, щоб там був порядок. А приїжджати й витирати скупу чоловічу сльозу — це, вибач, не для мене. Але машину тобі пришлю, якщо поїдеш. Далеко ж добиратися.

— Не присилай, — Павло рішуче похитав головою. — Сам доїду. Мені хочеться побути з Ксюшею стільки, скільки мені потрібно. А в твого водія все, як у тебе: справи, поспіх, ані хвилини спокою. Буде навколо ходити, голосніше зітхати та на годинник поглядати, щоб я помітив. Дякую, обійдуся. І гроші мені не потрібні, можеш не хвилюватися. Усім забезпечений.

Максим знизав плечима. Він уже виклав батькові плани на майбутнє, окреслив рішення щодо фірми, запропонував допомогу й навіть нагадав, що Павлові варто берегти здоров’я. Чого ще від нього хочуть? Продовжувати розмову не було про що, та й він справді запізнювався. Не хоче батько приймати допомогу — його право. На нема й суду нема.

— Тоді до зустрічі, тату. Бувай.

Кивнувши, Максим поплескав батька по плечу й пішов.

Батькові претензії лишалися для нього незрозумілими. Утім, жодних вимог Павло не висував — просто дивився так, що Максим мимоволі почувався винним. А в чому його провина? Він не обіцяв бути сентиментальним і не вмів удавати іншу людину. Зате вмів заробляти, перетворювати гроші на ще більші гроші й не залежати від чужого жалю. Були люди, які це розуміли й цінували, хай батько до них і не належав.

Ліза, наприклад. Хоча при ній слід було казати «Єлизавета»: скорочень власного імені вона не терпіла. Майже два роки її вважали дівчиною Максима, його подругою, а часом і нареченою. Знайомі пояснювали відсутність пропозиції знаменитою впертістю Лісовського й не сумнівалися, що до заручин справа дійде. Він і сам вважав Лізу чудовою партією, проте чомусь зволікав.

Обручку тим часом було куплено: величезний діамант, оточений меншими каменями. Лізочка заслуговувала на такий подарунок. Максим не збирався пояснювати їй чи будь-кому іншому свої погляди, але вважав, що жінка спершу має відповідати певному рівню, а вже потім розраховувати на належні знаки уваги. Тут усе збігалося: і обручка, і Єлизавета цілком були гідні одне одного.

Краса Єлизавети була майже зухвалою. Варто їй було увійти до клубу чи ресторану, підійти до стійки реєстрації в аеропорту, як чоловіки починали реагувати по-різному: найнахабніші захоплено зітхали, ті, хто скромніший, посилено кліпали й квапливо опускали очі. Жінки трималися інакше. На обличчях з’являлася ретельно відрепетирувана нудьга, наче їх щиро дивувала загальна увага до чергової ляльки: подумаєш, нічого особливого. Але за цією байдужістю читалося зовсім інше — і досада через її волосся, і подив перед бездоганно підведеними очима, і заздрісне захоплення ногами від вух. Кожній із них хотілося хоча б трохи такого «нічого особливого»…