Прибиральницю попросили виступити на концерті після парі з інвестором

До гарненьких дуреп Єлизавета не мала жодного стосунку. Освіти й розуму їй вистачало: вона закінчила школу стилістів із пишною назвою — Французький інститут моди. Утім, школа була в Парижі й мала право на таку назву. За два роки у світовій столиці моди Ліза бездоганно опанувала французьку й сама перетворилася на взірець стилю. З її природними даними це поєднання збивало з ніг.

Своє ставлення до нього Ліза пояснила відразу, щойно вони познайомилися:

— Ти мені подобаєшся, Лісовський. На супутника життя цілком годишся. Особливо якщо скоро розшириш справу: поки що бізнес у тебе доволі скромний.

У життя Максима вона ввійшла недавно, але влаштувалася в ньому впевнено й так міцно, що часом йому здавалося: Ліза була поруч завжди. Увесь час, якого раніше не забирала робота, тепер належав Єлизаветі. Навіть за її відсутності він відчував її незриму присутність. Краватка, кинута на стіл, теж нагадувала про неї: вранці Ліза сама її зав’язала й наказала не знімати до самого вечора. Вони збиралися до ресторану, і їй хотілося бачити супутника в пристойному вигляді.

Останнім часом її наполегливість трохи обтяжувала Максима. Але це були дрібниці, а причину нинішнього роздратування він знав достеменно. Ні батькові, на його думку, дитячі образи, ні сумніви щодо Лізи, дивні для майбутнього нареченого, ні навіть набридла краватка тут не були винні. Усе зіпсувала безглузда суперечка з інвестором фірми.

Про любов Лісовського до суперечок знали всі близькі. Друзі навіть добродушно розважалися, підкидаючи йому теми для чергової дискусії. Максим одразу гарячкував, кидався доводити свою правоту, бився об заклад — і тоді від його звичної стриманості, розважливості та холоднокровності нічого не лишалося. Одна добра знайома з дипломом психолога якось пояснила йому це по-своєму:

— Ти так розряджаєшся. Ну яка тобі медитація, які тихі прогулянки лісом! Тобі треба спершу вихлюпнути все, а вже потім заспокоїтися, прийти до тями. Сам же помічав: посперечався, покричав, часом когось за грудки схопив — і відпустило. Між іншим, у такого способу є психологічне обґрунтування, його дію доведено. Щоб зняти стрес, навіть клуби крику влаштовують. Але ж ти не станеш сидіти й кричати на самого себе, от і сперечаєшся до хрипоти. Тільки гляди, Максимчику: з твоїм азартом можна якось через дрібницю все програти в суперечці.

Вона, звісно, перебільшувала, але суперечка часом заводила Максима далеко за розумні межі. Сьогодні він знову попався — безглуздо, несподівано. І тепер не уявляв, як вибиратися.

Роман Олегович того дня зазирнув до фірми у справі. Давній знайомий Максима, людина значно старша за нього й вельми заможна, він уже кілька років вкладав у його бізнес чималі суми. Роман Олегович беззастережно визнавав талант молодого партнера: Максим умів заробляти й примножувати капітал. Між ними склалися довіра та порозуміння, а без сторонніх вони розмовляли майже по-дружньому. Коли ділові питання владнали, Максим поставив звичне запитання про родину.

— Як там твоє чудове сімейство?

— Як завжди, — усміхнувся Роман. — Мирне сімейне життя, працює грошовий пилосос. — Він заходився зображати голоси домашніх, то жіночі, то дитячі: — Любий, абонемент на спорт треба оплатити, терміново! Тату, купи телефон! А чому йому можна? Мені теж треба! У цю машину я більше не сяду, сам сором, їй уже три роки! — Потім повернувся до власного голосу: — Зачекай, обкрутить тебе твоя чарівна Єлизавета, теж пізнаєш сімейне щастя. Вони мене зі своїми запитами в могилу зведуть. Або з торбою по світу пустять. От сьогодні переказав внесок за участь Світлани в конкурсі скрипалів. Уявляєш, за такі гроші можна на вечір увесь симфонічний оркестр найняти!

Світлана була його старшою донькою. Скрипкою вона займалася багато років; старанності й завзятості їй було не позичати, хоча природного таланту, як вважав Максим, дісталося їй небагато. Зате наполегливість допомогла відточити техніку: складні твори дівчина виконувала жваво й упевнено. Терпіння й праця все перетруть — у її випадку це прислів’я хоча б почасти діяло.

Максим чув її не раз і вважав, що віддавати стільки часу музиці їй ні до чого. Досі він тримав цю думку при собі, щадячи батька Світлани. Цього разу чомусь не стримався.

— Романе, навіщо ти підтримуєш у Світлані манію величі? Ти ж сам розумієш, що великою скрипалькою вона не буде. Ще пару років попілікає, можливо, вступить до музичного училища. А далі що — працювати вчителькою музики та грати вам на сімейних вечорах? Ти ж не розраховуєш серйозно на сценічну кар’єру. Мови їй чудово даються. Та й дівчина така гарненька.

— Стій, чому це сцена не для моєї доньки? — перебив Роман. — З чого ти взяв? Ти тепер у нас знавець скрипкового мистецтва?

— Ні, не знавець, — Максим похитав головою, уже шкодуючи, що почав розмову. — Я цю музику взагалі погано переношу. Вона навіває на мене тугу. Вибач, Романе, якщо зачепив, не ображайся. Але ж на більшість так званих музикантів і часу шкода.

— Світлана не «так звана», — у голосі Романа виразно бриніла образа. — Вона грає чудово. З наших спільних знайомих, у всякому разі, ніхто так не вміє.

— Ромчику, та годі. Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Світлана в мене на очах із підлітка виросла в чудову дівчину. Тільки люблячий батько не може бути об’єктивним. Та я у своєму офісі за п’ять хвилин знайду того, хто її переграє!

— Знайди! Давай, шукай, — відразу підхопив Роман, не збираючись спускати йому цих слів. — Не знайдеш — усе місто знатиме, який ти базіка.

— Та хоч наша прибиральниця! У неї є якась освіта зі скрипки. Упевнений, якщо знадобиться, вона зіграє краще за твою Світлану.

— Прибиральниця? Скрипалька? — Роман аж задихнувся від обурення. — Ти, Лісовський, зовсім уже… За слова відповідатимеш?

— На спір! — вигукнув Максим, не встигнувши прикусити язика…