Прибиральницю попросили виступити на концерті після парі з інвестором

— Давай! — гаркнув Роман і стиснув простягнуту долоню. — Умови такі: виграєш ти — я додаю до проєкту обумовлену суму й ще цілий рік сплачую всі податки з власної кишені. Програєш — річний прибуток проєкту мій, до останньої копійки. Готовий?

У Максима загуло в голові. Мозок, привчений до цифр і розрахунків, спрацював як комп’ютер: приблизні суми виникли миттєво, але видавалися цілком реальними. Вони виявилися такими величезними, що злякався навіть він, звиклий до серйозних грошових обігів. Максим спробував витягти долоню з пальців Романа Олеговича, проте той уже ввійшов у азарт і тримав міцно.

— Страшно стало? Язиком молоти — не мішки тягати. Завжди підозрював, що ти базіка. Мою Світлану з якоюсь прибиральницею порівняв! Тепер до кінця життя вибачатимешся.

— Не дочекаєшся. Парі приймаю, — закусив вудила Максим. — Твоя Світлана проти моєї прибиральниці. Через тиждень, ти знаєш, бізнес-конференція, на закритті великий концерт. Обидві вийдуть на сцену анонімно, щоб ніхто не знав, хто перед ним. Нехай слухачі без упереджень оцінять гру й порівняють. Тоді й з’ясуємо ціну твоєї золотої скрипальки. Хоча з такими вкладеннями вона, мабуть, уже платинова.

— Та пішов ти! — Роман відкинув його руку. — Скільки витрачаю, тебе не стосується. На парі домовилися, а ідіотські жарти я слухати не наймався. Краще прикинь, на що житимеш, коли я заберу весь прибуток. Може, з продажем батькової фірми зачекаєш? Знадобиться тато: купить тобі локшини швидкого приготування, туалетним папером забезпечить.

Максим іще сподівався, що Роман охолоне й вони перетворять сварку на жарт. Натомість інвестор зажадав записати умови та скріпити їх підписами обох. Перед виходом він процідив:

— Тільки без шахрайства. Підставиш професійну музикантку замість своєї прибиральниці — неодмінно дізнаюся. Спробуй, і наступний бізнес тобі доведеться відкривати далеко на півночі. Влаштувати це я зможу без зусиль.

Він погрозив Максиму кулаком і вийшов, грюкнувши дверима. Господар кабінету впав у крісло й стягнув краватку. Такого безнадійного, безглуздого парі в його житті ще не було. Чорт, треба ж було в це вплутатися.

Двері прочинилися, з’явилася молода жінка.

— Добрий вечір, Максиме Павловичу. Пробачте, вже пізно. Можна у вас підлогу помити?

— Ви? От і добре, саме вчасно. Заходьте, мені треба з вами поговорити, — поспішно сказав він.

Від несподіванки вона здригнулася й розгубилася. Пояснити раптову увагу директора до найнепомітнішої працівниці фірми було нелегко. А він іще й схопився з-за столу, почав ходити кабінетом, поглядаючи на неї, — від цього спокійніше їй не ставало.

Це й була прибиральниця, яку він щойно втягнув у суперечку з тяжкими для себе наслідками. В офісі вона опинилася на прохання старого приятеля старшого Лісовського. Той багато років підтримував стосунки з Павлом і за кожної зручної нагоди зі сміхом згадував, як маленький Максим сидів на горщику під столом. Слухати такі спогади Максиму було неприємно, та доводилося відповідати натягнутою ввічливою усмішкою: оповідач обіймав важливу посаду й регулярно перевіряв справи фірми.

Сам Максим подібними історіями не розважався. Наприклад, не нагадував шановному Тарасові Олеговичу, як кілька років тому дружина застала його з коханкою у власній спальні. А міг би. Проте саме цей любитель спогадів під час чергового візиту звернувся з проханням:

— Максиме, у тебе в офісі не знайдеться простішого місця? Без особливих вимог, але щоб і платили не зовсім уже копійки. Є знайома молода жінка, залишилася без роботи. А фах у неї такий, що інше місце спробуй знайди. Їй би поки десь перебитися, секретаркою, адміністраторкою… Дівчині нема за що жити. При цьому горда, грошей просто так не візьме. Це донька мого давнього приятеля, однокласника. Він недавно помер, і вона тепер сама-самісінька на всьому світі. Як же мені її шкода, ти б знав.

— Ви даремно думаєте, Тарасе Олеговичу, що секретаркою може бути будь-яка дівчина з вулиці, — озвався Максим, зачеплений за своїх працівників. — Це не примітивна робота. У моєї секретарки, між іншим, дві вищі освіти, три іноземні мови.

— Навіщо їй стільки? — здивувався гість. — Хоча тобі видніше. Мабуть, у тебе в їдальні працюють ресторанні шеф-кухарі, а за кермом сидить переможець «Формули-1», — розсміявся він. — Але про моє прохання подумай. Дівчина кмітлива, швидко всього навчається, розумниця — ще пошукати. І симпатична. Тільки сам її прийми, Максиме, по-людському. Даринка боязка, соромиться, навіть не розуміє, за яку роботу взятися. Ти ж звик оцінювати людей, досвіду вистачає. Справді, вона чудова. А твої кадровики відфутболять її — і край. На тебе сподіваюся.

— Нехай завтра приходить, подивлюся, що можна запропонувати, — буркнув Максим без жодного ентузіазму…