Прибиральницю попросили виступити на концерті після парі з інвестором

Вона рішуче взялася за відро з водою.

— Ви хоч усвідомлюєте, кому це кажете? — приголомшено вимовив Максим. — Роботу вам дав я. Гроші теж плачу я. І зараз мені знадобилося, щоб ви трохи попілікали на скрипочці. Не безкоштовно, між іншим. Готовий доплатити, тільки назвіть суму. Вам же потрібні гроші!

— Потрібні, — кивнула Дарина. — Тільки такою ціною я їх заробляти не стану. Навіть усі ваші капітали не дають вам права принижувати мене. Ви звикли до беззаперечного послуху й, схоже, забули, як розмовляють із людьми. Якщо колись узагалі знали. Хамські розпорядження я вислуховувати не маю наміру, а вже принижуватися й «пілікати на скрипочці», як ви це називаєте, — тим паче. Мабуть, тепер ви мене звільните. Однаково скажу: на мою думку, ви взагалі не заслуговуєте на те, щоб я грала для вас на своєму інструменті.

Дарина спокійно відвернулася й почала мити підлогу.

Максим стояв посеред кабінету як дурень, стежачи за рухами її швабри. Життя й раніше завдавало йому несподіваних ударів, але позбавити дару мови не вдавалося нікому. Ні відхід близьких, ні клієнти, які втратили будь-яку совість, ні банки з податківцями та їхніми непідйомними вимогами. Навіть коли він невдало впав з улюбленого сноуборда й вивихнув ногу, то знайшов, що сказати. А тепер його збила з ніг, хай і не в прямому сенсі, худенька невисока працівниця на найнікчемнішій посаді. Напівдівчинка, напівжінка, схожа на ельфа, змусила його замовкнути.

Від її примхи, можливо, залежав бізнес — і все його подальше життя. Без прибутку йому не вибратися з боргів, не виконати зобов’язань. Він спробував заговорити, але замість гнівної відсічі виходило невиразне бурмотіння із займенників і вигуків.

— Ви… це… Загалом, ми ще повернемося до цієї розмови.

Нарешті видавивши із себе завершену фразу, Максим почервонів і поспішно покинув кабінет.

За кермом його не полишала одна думка: яка ганьба. Він утік від прибиральниці. З власного кабінету! Не знайшов відповіді на її зухвалість, розгубився й утік. Вчепившись у кермо, Максим так мучився досадою, що довелося зупинитися. Він відкинувся на зручну спинку сидіння, заплющив очі й зачекав, доки перестануть палати щоки й вуха.

Та що довше він сидів, то важче ставало списувати цей жар на обурення. Йому було соромно. За слова, за власний тон, за зверхність, із якою він поводився з Дариною. За кірку байдужості, що наросла за останні роки. Його давно ніхто не ставив на місце, а тут наче добрячого ляпаса вліпили. Від удару злетіла маска жадібного, холодного сноба, заклопотаного лише собою. І за цією маскою раптом проступило все, чого він не хотів помічати: звичка вирішувати за інших, упевненість, що гроші дозволяють вимагати чого завгодно, і готовність відмахнутися від чужої гідності, коли вона заважає його планам.

Згадався батько, сам у своєму будинку. Родинна фірма, яку Максим так охоче, так байдуже збирався продати, навіть не спробувавши врятувати. Для батька в ній було все його життя. Слідом постало мамине обличчя — гарне, ніжне, добре. За останні два роки він згадував про нього хіба що пару разів.

У тридцять п’ять років Максим міг вважати себе людиною, що відбулася. Бізнес ішов успішно, гроші були — хай і не такі, про які мріялося в цьому віці. Здоровий, у компанії його люблять, жінки не оминають увагою. Щоправда, Єлизавета останнім часом розігнала всіх претенденток. Зате він сам — наречений гарної, розумної жінки. Здавалося б, щасливий. Тільки щастям це не надто відгукувалося: навіть одяг він носив належний, а улюблений вдягти не міг.

Наступного дня секретар із подивом спостерігав, як Максим метушиться й раз у раз визирає в коридор. Нарешті з’явилася невисока жінка в темному робочому костюмі.

— Добридень, Дарино. Можна вас на хвилинку? Хочу поговорити, — він жестом запросив її до кабінету.

— Пробачте мені за те, що я наговорив вам учора, — почав він, коли вони опинилися всередині. — Ви маєте рацію: я розучився нормально спілкуватися. Мені хотілося б, щоб ви мене вибачили, якщо зможете.

— Вибачення приймаються, — кивнула вона. — Тільки, шановний босе, мені здається, ця люб’язність не зовсім безкорислива. Вам іще щось від мене потрібно?

— Та як ви… — обурився Максим і відразу знітився. Схоже, вона бачила його наскрізь. — Чесно? Так. Є справа… прохання. Але вибачення я просив щиро. Дарино, мені необхідно, щоб ви зіграли на концерті.

— То ви серйозно? — від подиву її брови майже сховалися під чолкою. — Я вирішила, що вчора це був жарт. Або ви захотіли з мене познущатися.

— Мені зараз зовсім не смішно, — зітхнув він. — Хоча вся ця історія й справді схожа на жарт, тільки поганий і надто затягнутий. Якщо ви не вийдете на сцену, я програю парі. Втрачу величезну суму, і тоді не знаю, чи зможу надалі платити хорошу зарплату. Вам зокрема…